Фактичною датою «народження» більшовиків вважається 1903 рік. Коли на || з’їзді РСДРП стався розкол на прихильників Леніна та Мартова. Чи міг тоді хтось знати, що більшовики стануть синонімом кривавої влади. Хоча їхня початкова ідея змогла надихнути багатьох. Настільки вони були переконливими, що прихильники їхньої ідеології були всюди. У тому числі й в Миколаєві. Їхня присутність у місті корабелів залишила кривавий відбиток на історії містечка. Більше на imykolayivchanyn.com.
«Воєнний комунізм»
1919 рік став важким для миколаївців. Переворот влади в місті став мовчазним криком про біду, що насувається.
Все почалося із насильницької передачі справ Миколаївської ради робітничих депутатів. Головною метою «воєнного комунізму» була націоналізація виробництва, заборона торгівлі, припинення грошового обігу, продуктові картки, запровадження трудової повинності, знищення релігії та інше. Нові умови життя заганяли миколаївців у залізні рамки, а точніше у лещата.
Люди не могли мати свободи дій. Вилучення грошей з обігу призвело до того, що люди стали прикуті до свого місця проживання, до роботи. По суті, люди працювали за їжу, продуктові картки. І мали жити тільки так, як скажуть більшовики.
Влада більшовиків проникла абсолютно у всі сфери життя не лише миколаївців. “Червоним” вдалося навіть скасувати новорічні ялинки на довгі 14 років. Неодноразово вони намагалися скасувати всі свята для народу, зокрема релігійні. Спершу вони відокремили церкву від держави, а потім і школу від церкви. У такий спосіб вони намагалися виховувати атеїстів. Більшовики розуміли, що вже доросле населення практично неможливо буде змусити не йти на Великдень, наприклад, до церкви. Тому вони знищували храми, розстрілювали священників і пасторів, примушували їх до роботи.
Введення продовольчих карток мало забезпечити народ мінімально необхідною кількістю продуктів у ситуації продовольчої кризи. На жаль, часи “порожніх полиць” жителі Радянського Союзу бачили не востаннє. Хоча й крамниць як таких більше не було. Більшовики подбали про це.
Селянам така політика припала не до душі. Адже заборона на торгівлю залишила їх без засобів для існування. Не бажаючи терпіти на своєму горлі сталеву руку більшовиків, вони вчинили бунт. Найбільший бунт у Миколаївській області стався у селі Пересадівка. Але бунт швидко придушили. Його організаторів заарештували та у Миколаєві посадили до в’язниці. У передмісті Миколаєва та інших селищах постійно виникали бунти, які вдалося зупинити ціною великих втрат.
Боячись нових бунтів більшовики почали заарештовувати потенційних бунтівників. Під їхнє чищення потрапив градоначальник Покровський та Мязговський, директор суднобудівного заводу «Наваль» Юренєва. А інших просто розстрілювали. Військові, священники, купці, інтелігенція – більшовики греблі всіх підряд. З релігією у більшовиків взагалі були складні стосунки
Блюзнірство над святинями
Більшовики відчували особливу зневагу до багатства, яка була зосереджена в одних руках. Тому вони так і ненавиділи царську родину і повалили її. Крім цього більшовики зневажали і релігію. Під час їхніх злочинів у Миколаєві було зруйновано безліч храмів, спалено ікони, священників стратили, а святе письмо знищували. Однією з жертв більшовиків стала Семенівська церква, про яку тепер мало який миколаївець знає.
Її, як і більшість храмів міста, збудували за гроші простих людей — парафіян. До 1917 року тоді ще маленькому Миколаєві було 45 храмів. Безумовно, вони були не такі великі, як сучасні церкви. І іноді й зовсім не були схожі на релігійні храми.
Будівництво Семенівської церкви спонукало спадщину, яку отримав надвірний радник Павлов. Для тих часів це була велика сума – 5 тисяч рублів сріблом. Ці гроші він вирішив пустити на будівництво церкви, щоб виконати останню волю покійної сестри одного віцеадмірала.
У 1865 році місцем для рядка обрали район сучасного Пушкінського кільця. Місце було обрано дуже вдало, неподалік ринкової площі. Вважай у самому центрі міста. За два роки церква була закінчена.
Нова будівля вражала кожного миколаївця своєю пишністю та пишністю. На той час це був цар храмів у місті. Венеціанські вікна, всюди еклектика, пілястри. Яскрава будова у сірому портовому місті. Її було видно з різних точок. І тому «вбивство» храму більшовиками так засмутило миколаївців.
Окрім руйнування церков, більшовики прали імена вулиць. Намагалися все переінакшити і змусити народ забути про стару владу.
Довгі роки про події та наслідки діянь більшовиків ходили легенди та історії. Але одного разу на аукціоні eBay було виставлено фото Миколаєва у 1918 році, зроблені німецькими військами, які на той час окупували місто. На них видно руйнування, наслідки погромів та пограбувань. Німецький журналіст, який зробив усі фото та випустив свій матеріал у 1919 році, стверджував, що Микола під час німецької окупації був найбезпечнішим містом в Україні. І все тому, що більшовики боялися йти проти німців. Хоча, можливо, це просто пропагандистська література німецького режиму, яка стала основою розквіту нацизму в сорокові роки.
Більшовицька каральна машина
Досить швидко більшовики зрозуміли, що не всі переймаються їхньою ідеологією і щоб утримати народ у вузді їм потрібні радикальні заходи. І тому було створено революційний суд. Йому надали право виносити вердикти лише за наявності трьох членів. Але була річ страшніша за революційний трибунал — надзвичайна комісія. Вони мали право розстрілювати людей. Без суду та слідства, як кажуть. Головним їхнім «робочим завданням» були спекулянти, контрреволюціонери, бунтівники. Але впереміш із ними траплялися і не винні люди, або ті, кому особисто хотіли помститися члени комісії.
Надзвичайна комісія була справжнім жахом для миколаївців. Але були й ті, хто не боявся протистояти їм. Никифор Григор’єв — ім’я, яке стало загальним у боротьбі з більшовиками. Організовані ним загони діяли в Миколаївській області та змогли захопити й утримати місто. Щоправда, ненадовго — на чотири дні. За ці дні вони встигли стратити голову надзвичайної комісії у Миколаєві.
Противників більшовиків насправді було більше. Багатьом їхня ідеологія стояла поперек горла. І Григор’єв міг би стати найвагомішою фігурою у боротьбі з більшовизмом, але його підвело гасло їхнього руху — Україна — для українців. Це відлякувало багатьох. До того ж їх поведінка більше підходила під гасло переможців не судять. Загони Григор’єва не гребували мародерством та погромами. Це створювало їм погану славу. Що й позначилося на кількості послідовників.
Денікінці у місті
Кінець літа 1919 став знаменним для Миколаєва. До міста увійшли війська Антона Денікіна. І все почало повертатися на свої місця. Поміщикам повертали відібране у них майно, в побут знову повернулися «живі» гроші. Хоча це і стало початком лихоліття для міста. Економічний спад був настільки швидким, що місцеві заводи закривалися щодня. Безробіття, тиф, цензура в пресі — кривавий терор більшовиків змінився обставинами, над якими мало влади. Попри те, що «денікінці» пішли проти більшовиків, і спробували перевернути назад їх діяння, були й ті, хто виступав проти них. На всіх незгодних чекала практично та ж доля, що й противників більшовизму. Але «денікінці» були найменшим злом. За них працювали школи, гімназії, заводи, було відновлено трамваї.
Перша світова принесла до Миколаєва протистояння чотирьох сторін: денікінців, білогвардійців, махновців та більшовиків. Наслідки не були готові ділитися владою і терор у лютому 1920 року остаточно привів більшовиків до влади в Миколаєві.
