«Бог не живе в церкві» – мабуть, одна і кращих кимось сказаних фраз. Її можна трактувати по-різному. Що місце Бога в серці людини, що його велич не можна вмістити в палатах чи утримати кам’яними мурами. Але все ж таки, мільйони людей, коли їм потрібно відчути присутність Бога, йдуть до церкви. Більше на imykolayivchanyn.com.
Основна релігія України – це православ’я. У Миколаєві є церкви різних конфесій. Але саме православних храмів у місті та області найбільше. Миколаїв взагалі завжди був місцем зосередження церков. Так у 1918 році в місті було аж 45 храмів і не тільки православної віри.
Вперше Миколаївське вікаріатство Херсонської єпархії було засноване 1913 року, і лише 1992 року з’явилася Миколаївська єпархія як самостійна одиниця.
Головні монастирі області
Найбільші храми зосереджені у Миколаєві, Вознесенську, Очакові та Первомайську. У цих містах та їхніх районах розмістилися храми з головними святинями не лише області, а й усієї України. Щороку сюди приїжджають тисячі туристів та паломників. Тому що, крім релігійної значущості, самі храми є архітектурними пам’ятками.
Наприклад, Свято-Михайлівський жіночий монастир, що знаходиться у селі Пелагіївка. Монастир збудували з червоної цегли, і в західному сонці він виглядав особливо вражаюче.
У своїх стінах він зберігає ікону Спасителя «Живоносне джерело», ікона Божої Матері «Володимирська» (мироточива).
Історія Пелагеївського жіночого монастиря почалася ще в 19 столітті. У 1860-1870-х роках купець Ісидор Дурілін придбав землі на Інгулі з метою їхнього обробітку. Для цього він привіз із собою селян і заснував там село, яке назвав на честь померлої дружини Пелагеї. Трохи пізніше, наприкінці 19 століття, він поділив усі свої землі між чотирма синами. І Пелагіївка дісталася двом із них. Щоб вшанувати пам’ять матері, хлопці вирішили побудувати тут храм святого Архангела Михаїла. На будівництво церкви та приміщення під парафіяльну школу пішло десять років. Згодом, після смерті братів поховали перед головним приділом храму. І після цього храм почав переживати непрості часи. Як багато інших храмів та церков, Пелагеївський монастир не зміг уникнути сили більшовицької влади. У 1929 році представники радянської влади пограбували храм, забравши всі церковні цінності, в тому числі коштовності. А за п’ять років навіть хрести з куполів зняли. Їх було 12 у храмі, але забрали лише 11. Тодішня влада йшла проти церкви, але була забобонною. Дванадцятий хрест був на дзвіниці, під час проведення робіт там загинуло двоє людей, і ніхто, навіть радянська влада, не наважувалася торкнутися цього хреста.
З Пелагеївським монастирем пов’язане не одне незвичайне явище. Під час Другої світової війни навіть коли храм використовували як зерносховище, невідома сила змогла вберегти його від руйнувань. На храм впав снаряд, він пробив купол і частину стіни, але не розірвався. Віряни люди скажуть, що це божий промисел уберіг храм до нашого часу.
Святиню повернули вірянам лише 1992 року вже після проголошення незалежності України. А жіночий монастир з’явився 1994 року.
Ще один монастир області, цього разу чоловічий, знаходиться у селі Костянтинівка — Чоловічий монастир в ім’я святих рівноапостольних Костянтина та Олени. На його території зберігаються мощі мученика Прохора, також збереглося багато старовинних ікон. Деякі їх зберігають на своїх полотнах частки мучеників. Такі ікони наділені особливою силою.
Ще далекого 1862 року на місці сучасного монастиря була невелика церква з таким самим ім’ям. Її, як і всіх храмів того часу, збудували на особисті гроші парафіян, а саме на кошти миколаївського купця Костянтина Соболєва. Звідси й назва селища – Костянтинівка. Перша церква була невеликою, дерев’яною. У міру того як збільшувалася кількість мешканців у Костянтинівці та околицях, виникла потреба у збільшенні і самого храму. Нову, вже кам’яну, церкву збудували у 1905 році знову на гроші парафіян. Чоловічий монастир з’явився там лише 1998 року. Минуло багато років з моменту будівництва першої церкви, але тепер уже монастир знову будують за гроші парафіян. Є речі постійні століттями.
Кафедральний собор
Головним храмом Миколаєва є Кафедральний Собор Різдва Пресвятої Богородиці. Старовинні будівлі біля головної пішохідної вулиці міста. Звук його дзвонів чути по усій Соборній.
Будівництво собору почалося у 1800 році. Це не найстаріший храм у місті, але точно найвеличніший. Будівництво храму ініціював протоієрей Карпа Павловський, який вважав за необхідне мати собор у місті, що стрімко розростається. Але його знову довелося будувати за гроші простих людей, точніше купців. Новий храм було вирішено звести у самому центрі міста на перехресті вулиць Різдвяної та Купецької, нині це вулиці Лягіна та Потьомкінська відповідно.
У 1874 році при храмі став діяти церковнопарафіяльний притулок. Для багатьох особливо релігійних людей цей собор цінний тим, що у 20 столітті одним із членів притулку був нині святий праведний Іоанн Кронштадтський, а колись настоятель Андріївського собору в Кронштадті. Для деяких, факт його фізичної присутності в цих стінах матиме велике значення.
Кафедральний Собор Різдва Пресвятої Богородиці, як і інші храми, на початку 20-х років почалися важкі часи. Вилучалися церковні цінності – золото, позолота, срібло. Тодішня влада не гребувала перетоплювати хрести та рами ікон, щоб зробити дорогоцінні метали, які потім перепродували чи віддавали на потреби держави. Влада навіть дзвін вагою 8 тонн зуміла зняти та забрати на свої потреби.
Як і Пелагеївський монастир, Кафедральний Собор відновив свою роботу лише 1992 року. Розташування в ньому будинку офіцерів врятувало будівлю від руйнування. Але це не як не врятувало душі тих, хто вирішив влаштувати дискотеки та показувати кіно у стінах храму.
Свято – Микільський собор
Недалеко від Кафедрального Собору міста знаходиться ще один менший собор — Свято-Мікольський собор.
Він також розташовується в історичній частині міста на перетині Пушкінської та Потьомкінської.
Свято-Микільський собор почав закладатися десятьма роками раніше, ніж його сусід. І тоді це був дерев’яний грецький храм св. Миколи. Проіснував храм 20 років. Але про нього мало говорили й писали, і, на жаль, його фотографій, замальовок чи більш-менш детального опису не збереглося. Можна тільки уявити, як він міг виглядати, спираючись на загальне уявлення про храми того часу.
Будівництво кам’яного Свято-Микільського собору розпочали у 1803 році, і закінчили лише через 15 років. Попри невеликі розміри майбутнього собору, коштів категорично не вистачало. Кишені купців у місті були не бездонні. Вони не могли повністю проспонсорувати абсолютно кожен храм у місті.
Але, попри всі проблеми, храм було збудовано та освячено. І з 1817 року він більше ніколи не закривав своїх дверей для парафіян. Навіть у часи звірств більшовиків храм продовжував працювати та проводити богослужіння. Це великий успіх. Тому що багато церков у цей час не могли проводити служби. Їх закривали або переробляли на щось інше — склади, зерносховища, клуби, бійні для худоби.
Статус собору храм отримав у 1992 році, коли з’явилася Миколаївська єпархія. З того часу храм став процвітати. У ньому з’явилася дзвіниця, бічний вівтар, місце для свяченої води.
Введенский храм
Ще одна важлива святиня для миколаївців знаходиться у місті Первомайську – Введенський храм.
Первомайськ свого часу з’являвся довкола шахт. У селищі міського типу тоді мешкали переважно шахтарі. Але не шахтами єдиними, і місто змогло розвинутися до таких масштабів, що 1966 року стало повноправним містом обласного типу.
Створення Введенського храму розпочалося з організації введенської громади у 1991 році. Протягом року громада правила свої служби не маючи для цього місця. І лише 1992 року вони змогли придбати будівлю клубу шахти «Першотравнева». Досить іронічно, що у 20-30-ті роки із храмів робили клуби, а у 90-ті із клубів храми. Два роки пішло на те, що перебудувати будівлю клубу під норми та вимоги храму. Але силами парафіян та членів громади вдалося перетворити колись розважальне місце у храм божий, наповнивши божественною енергією та силою. Але лише 1999 року Введенський храм змогли освятити.
