Мовний простір Миколаївщини – це не просто слова. Це пам’ять степу й човнів, козацької слави та вулиць Інгула. Тут мирно живуть літературна українська, суржик та місцеві говірки. І навіть назва вина з винограду й яблук – “молоток” звучить тут зовсім по-особливому. А більше про те, як говорить Миколаївщина – читайте в цьому лонгріді на сайті imykolayivchanyn.com.
Говірка Бузько-Інгульського межиріччя
18 квітня 2019 року в Миколаївській обласній універсальній науковій бібліотеці на вулиці Маріупольській відбулась презентація видання “Словник українських говірок Бузько-Інгульського межиріччя”. Ця подія відбулася в рамках XVII виставки місцевих видавництв “Миколаївська книга”.
Над словником працювали понад 40 років – з початку 1970-х років. Перший рукопис словника був переданий до відділу діалектології Інституту української мови Національної академії наук України ще у 1994 році. І лише у 2018 році він вийшов друком у видавництві “Іліон” під редакцією Любові Степанівни Спанатій та Алли Петрівни Супрун. Обсяг словника сягає 875 сторінок у 2 томах. У ньому зібрано близько 20 000 діалектизмів та їхніх варіантів з 1020 населених пунктів Миколаївської області.

Словниковий матеріал збирали викладачі кафедри української мови й літератури МНУ імені В. О. Сухомлинського та студенти. Практика була обов’язкова – двотижневі виїзди у села, попереднє планування маршруту, складання питальників…
До говірок Миколаївщини зробили внесок і переселенці – з XVIII століття правобережні й лівобережні українці, а вже у першій половині XIX століття – росіяни з Воронезької, Курської, Рязанської, Тульської губерній та білоруські поселення. Це й сформувало мовне розмаїття нашої області.
Цікаві слова-діалектизми
У говірці Миколаївщини майку часто називають “сукнею”, а чоловічий кнут – “рибою”. Літню сорочку – “бобочкою”, вино з винограду й яблук – “молотком”. Дитячу соску називали “дудкою”, тістечко – “картопляником”.
Ці назви не випадкові. Наприклад, “сукня” – слово, яке в інших говірках означає саме майку або сорочку. А “бобочка” надає образ легкості й літа, неначе ніжне вбрання. “Молоток” – напій, що збиває, як удар. “Дудка” – щось мале й витончене, що дитина бере до рота. “Картопляник” – ласощі, як картопля.

Окрім цього, у весільному контексті словник містить понад 1000 назв, пов’язаних із родинними обрядами – це етапи, учасники, одяг, ритуальні предмети. Наприклад: знайомлення може називатися “знакомляца” або “знайомляца”. Життя дівчини до шлюбу – “дівування” або “дівоцтво”. Хлопець – “парубчук” або “парубчування”. А зустріч родин – “обзори”, “огляди”, “смотріни”.
Ці слова – не просто штрих. Вони сягають давньої кириличної традиції, мають праслов’янське коріння (děva – дівчина, rāorbъkъ – молодий слуга) і зберігаються у мовленні як у старших, так і в молодших поколінь.
Мовне багатство в цифрах та фактах
У Миколаєві за результатами перепису населення 2001 року 42,17% мешканців назвали рідною мовою українську, а 56,81% – російську. Через кілька десятиліть, в опитуванні IRI, яке проводилось у квітні-травні 2023 року, близько 30% мешканців міста повідомили, що вдома спілкуються українською, тоді як 61% – російською.
Частка тих, хто говорять обома мовами або перемикаються, не завжди окремо деталізується в опитуваннях, але соціальна мовна практика показує, що змішані форми (суржик чи двомовність) є доволі поширеними, особливо серед людей середнього віку. Із перепису 2001 року видно, що Миколаївська область у цілому має 69,2% респондентів (із 1 269 900 постійних жителів області) із рідною українською мовою й 29,3% – з рідною російською.
У серпні 2025 року дослідження Інституту безпеки ICDS, проведене серед 400 миколаївців, зафіксувало, що 68,1% опитаних використовують переважно російську мову. 17,3% переходять між українською та російською залежно від ситуації. 7,3% говорять переважно українською, а 6,8% спілкуються суржиком – сумішшю мов. У буквальному вираженні це означає, що кожен третій мешканець Миколаєва говорить або українською, або суржиком, тоді як двоє з трьох – російською.

Ці цифри дають змогу побачити, як мовний баланс міста Миколаїв змінюється. Побачити історичне домінування російської в побутовому мовленні та поступове зростання ролі української, особливо у внутрішньому спілкуванні сімей, серед молоді, в освітніх і культурних просторах.
Дитячі назви та побутові образи
У мові миколаївських дітей та ужитковому побуті домінують образні слова. Наприклад, “дудка” викликає образ легкої рухливої речі, яку дитина тримає в роті. Так говорили як на правому, так і на лівому березі Інгулу та Південного Бугу. А “лайбик” – це теплий чоловічий одяг без рукавів. “Заміть” – купа снігу.
Іще яскравий образ зі словника – “молоток”. Це вино, виготовлене з яблук і винограду. Лише словом складається мальовничий образ – як інгредієнти перемелюються, стискаються, зливаються в напій, що “ударяє” смаком. У селах біля Миколаєва, наприклад у Казанківському районі, його давали на зібраннях, весіллях, святкуваннях Івана Купала або Осіннього ярмарку.

“Картопляник” – це домашнє тістечко. У ньому, як у фольклорі села Березнегувате, слово із кулінарного побуту стає частиною родинної історії. Дитина бачить тістечко, що нагадує форму картоплини, звідси й назва – проста, зрозуміла, весела. Такі слова – це не просто побутовий жаргон. Вони – жива спадщина, що звучить у кожному дворі, на кожній вулиці Миколаєва та сіл Миколаївщини.
Певні стилі та впливи
Миколаївська говірка є частиною південно-східного наріччя української мови. Степовий говір сформувався в XVII-XIX століттях на основі середньонаддніпрянського й слобожанського говорів. Потім зазнав впливу російських, болгарських, молдавських, а також частково сербських, грецьких і німецьких говірок.

Географічно степовий говір поширений по всій південній Україні – у Кіровоградській, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій, Херсонській та, звісно, Миколаївській областях. Миколаїв, як обласний центр, – один із кластерів, де ці діалектні риси зберігаються ще у розмовній мові.
Типові слова цього говору, що звучать саме в Миколаєві й окрузі, – “бакáй” (яма, вибоїна), “каби́ця” (вулична пічка або печка на подвір’ї), “киргáн” (льодовиковий схов, яма для зберігання риби), “ґард” (рибальська споруда), “вáда” (річищий рівчак для поливу), “лайнак” (послід, кізляк), “отютина” (дерево шовковиця і його плоди), “джергач” (товста груба тканина або доріжка з неї), “джерельце” (тім’ячко у малої дитини), “отрава” (отрута), “занозина” (загнана в тіло скіпка), “отцівщина” (спадщина після батька), “капердак” (капюшон), “десятка” (одиниця гончарського рахунку), “очап” (верхній брус рами дверей), “відкабетувати” (відрізати). Ці слова – частина живого мовного побуту, який зберігається в селах Первомайського, Казанківського районів, а також на Познанській та Океанівській вулицях Миколаєва.
Цей говір не тільки історія. Він присутній у мовленні літніх мешканців села Веселинівка (між Бугом і Інгулом), у мові рибалок на Намиві, у побутовому жаргоні працівників біля Центрального ринку.
Джерела:
- https://svidok.info/en/news/28168
- http://web.archive.org/web/20210205200010/http://library.mdu.edu.ua/Documents/Praci%20vukladachiv/fakultet%20filologii%20ta%20jurnalistuku/Словник%20том%202.pdf
- https://web.archive.org/web/20210205202004/http://library.mdu.edu.ua/Documents/Praci%20vukladachiv/fakultet%20filologii%20ta%20jurnalistuku/Словник%20том%201.pdf