Українська мова – це не просто засіб спілкування. Це душа нації, дзеркало її багатовікової історії, сповненої боротьби, випробувань та неймовірної стійкості. Вона звучить у піснях, живе у легендах, втілена у літературних шедеврах і щодня пульсує у розмовах мільйонів людей. Пройтися її шляхами – означає торкнутися самого серця України, зрозуміти її минуле та відчути силу сьогодення. Це захоплива подорож, яка розкриває не лише лінгвістичні зміни, а й культурні, політичні та соціальні трансформації, що формували український народ. Пропонуємо вам зануритися у цю дивовижну історію, дізнатися про ключові етапи розвитку нашої мови та відкрити для себе цікаві факти, про які ви, можливо, й не здогадувалися. Про це далі на imykolayivchanyn.com.
Від праслов’янських коренів до самобутньої гілки
Історія української мови сягає глибокої давнини, її коріння тісно переплетене з історією інших слов’янських народів. Усе почалося з праслов’янської мови – спільного предка всіх сучасних слов’янських мов, яка існувала приблизно до VI-VII століть нашої ери. Уявіть собі величезне дерево, від стовбура якого відходять три великі гілки: західнослов’янська (польська, чеська, словацька), південнослов’янська (болгарська, сербська, хорватська, словенська) та східнослов’янська.
Саме зі східнослов’янської групи мов і починається безпосередня історія української. Приблизно у VII-IX століттях формується давньосхіднослов’янська (або давньоруська) мова, якою розмовляли племена, що згодом утворили могутню державу – Київську Русь. Це була доба єдності, коли мова предків сучасних українців, білорусів та росіян мала значно більше спільних рис, ніж відмінностей. Однак уже тоді в різних діалектах починають зароджуватися ті фонетичні та лексичні особливості, які згодом визначать самобутність кожної з трьох мов.
Мова Київської Русі та перші писемні пам’ятки
Золота доба Київської Русі (X-XIII ст.) – це не лише період політичного та культурного розквіту, а й важливий етап у становленні писемної традиції. З прийняттям християнства у 988 році на Русь приходить кирилична абетка та церковнослов’янська мова – адаптований варіант староболгарської, який використовувався для богослужінь та перекладу релігійних текстів.
Однак важливо розуміти, що церковнослов’янська не була розмовною мовою населення Русі. Поряд з нею існувала жива давньоруська мова, яка активно проникала і в писемні пам’ятки – літописи, юридичні документи, приватні листи (наприклад, знамениті берестяні грамоти, хоч і знайдені переважно на території сучасних Росії та Білорусі, дають уявлення про тогочасне мовлення). У текстах того часу можна знайти риси, характерні саме для майбутньої української мови:
- Перехід [о], [е] в [і] у новозакритих складах (наприклад, *ночь* > *ніч*, *печь* > *піч*).
- Збереження дзвінких приголосних у кінці слова (на відміну від російської, де вони оглушуються: *дуб* [б] vs *дуб* [п]).
- Поява приставних приголосних [в], [г] (*око* > *воко*, *улиця* > *вулиця*, *острый* > *гострий*).
Найвідомішими пам’ятками цієї доби є “Повість минулих літ”, “Слово о полку Ігоревім”, Остромирове Євангеліє. Хоча вони написані переважно церковнослов’янською або її сумішшю з народною мовою, лінгвісти знаходять у них свідчення еволюції саме українського мовного елементу.
Литовсько-польська доба: формування української самобутності
Після монгольської навали та занепаду Київської Русі українські землі опинилися у складі різних держав, насамперед Великого Князівства Литовського та Королівства Польського. Цей період (XIV-XVII ст.) став вирішальним для формування української мови як окремої одиниці. Втрата політичної єдності східнослов’янських земель прискорила диференціацію мов.
У Великому Князівстві Литовському офіційною мовою діловодства тривалий час була так звана “руська мова” – пряма спадкоємиця мови Київської Русі, яка вже містила багато рис, характерних для сучасної української та білоруської. Саме цією мовою написані Литовські статути – визначні правові кодекси того часу.
Водночас посилюється вплив польської мови, особливо після Люблінської унії 1569 року, коли значна частина українських земель відійшла до Польської Корони. Це призвело до запозичення багатьох полонізмів, особливо у сфері адміністрації, побуту, військової справи. Латинська мова, як мова науки та освіти тогочасної Європи, також залишила свій слід.
Саме в цей період остаточно формуються ключові фонетичні риси української мови, які відрізняють її від сусідніх:
- Перехід [ѣ] (ятя) в [і] (*лѣс* > *ліс*).
- Злиття звуків [ы] та [і] в [и] (*сын* > *син*).
- Збереження твердості приголосних перед [е], [и].
- Поява кличного відмінка як активної граматичної категорії.
Важливою пам’яткою цього періоду є Пересопницьке Євангеліє (1556-1561) – розкішний рукописний переклад Євангелія тогочасною “простою мовою”, максимально наближеною до живої народної мови українців. Саме на ньому присягають президенти України.
Доба руїни та імперських заборон: мова під гнітом
Період з кінця XVII до кінця XVIII століття, відомий як Руїна, а згодом і повна інкорпорація українських земель до складу Російської та Австрійської імперій, став важким випробуванням для української мови. У Російській імперії почалася цілеспрямована політика русифікації та обмеження вживання української мови, яку імперська влада вперто називала “малоросійським наріччям” російської мови.
Найбільш руйнівними для розвитку мови та культури стали:
- Валуєвський циркуляр 1863 року: Таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Петра Валуєва, яке забороняло друк навчальної та релігійної літератури українською мовою, стверджуючи, що “ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може”.
- Емський указ 1876 року: Підписаний царем Олександром II в німецькому місті Бад-Емс, цей указ ще більше посилював обмеження. Він забороняв:
- Друкувати будь-які книги українською мовою (окрім історичних документів та художніх творів з дозволу цензури, але лише російським правописом – “ярижкою”).
- Ввозити українські книги з-за кордону.
- Ставити українські театральні вистави.
- Викладати будь-які предмети українською мовою.
- Друкувати українські тексти до нот.
Ці драконівські заходи мали на меті повністю витіснити українську мову з публічної сфери, освіти, науки та культури, залишивши їй лише вузьку нішу побутового спілкування селянства. Проте, навіть у таких умовах мова продовжувала жити. Вона зберігалася в усній народній творчості – піснях, думах, казках. Саме український фольклор, найцікавіші казки, легенди та прислів’я стали тим невичерпним джерелом, яке живило мову в найтемніші часи. Письменники та діячі культури шукали шляхи обходу цензури, друкувалися за кордоном (переважно в Австро-Угорщині, де умови для розвитку української мови були дещо кращими), створювали таємні гуртки.
Національне відродження: Котляревський, Шевченко та становлення нової літературної мови
Незважаючи на всі заборони, XIX століття стало добою національного відродження і формування сучасної української літературної мови. Символічним початком цього процесу вважається вихід у світ “Енеїди” Івана Котляревського у 1798 році. Ця бурлескно-травестійна поема, написана живою народною полтавською говіркою, стала справжнім проривом. Котляревський довів, що українська мова здатна бути не лише мовою побуту, а й мовою високої літератури.
Справжнім основоположником нової української літературної мови по праву вважається Тарас Шевченко. Його “Кобзар” (перше видання – 1840 рік) підніс українське слово на недосяжну раніше висоту. Шевченко геніально синтезував народнопоетичні традиції, елементи книжної мови та багатство розмовних діалектів, створивши універсальну мову, здатну виразити найтонші відтінки людських почуттів, глибинні філософські роздуми та гострі соціально-політичні проблеми. Він розширив лексичний запас, удосконалив синтаксис і фразеологію, заклав основи українського правопису.
Важливу роль у розвитку мови та культури в цей період відіграли також Панько Куліш (автор першого українського історичного роману “Чорна рада”, творець “кулішівки” – одного з варіантів українського правопису), Марко Вовчок, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Леся Українка, Іван Франко та багато інших письменників, науковців, громадських діячів. Вони збагачували мову новими словами, термінами, стилістичними засобами, утверджували її право на існування і розвиток у всіх сферах життя.
XX століття: між українізацією та русифікацією
Бурхливе XX століття принесло українській мові нові випробування та можливості. Після розпаду імперій та короткого періоду Української Народної Республіки, де українська мова вперше отримала статус державної, розпочалася радянська доба.
1920-ті роки позначені політикою “українізації”. Це був період відносного розквіту: українська мова впроваджувалася в освіту, державне управління, науку, пресу. Активно розвивалося мовознавство, створювалися словники, вироблялися норми правопису (зокрема, “харківський правопис” 1928 року, який намагався поєднати наддніпрянські та західноукраїнські мовні традиції). Культурне життя вирувало, з’являлися нові талановиті письменники, митці, режисери. Здавалося, українська мова нарешті отримала шанс на повноцінний розвиток. Ця доба, як і певні архітектурні стилі, залишила яскравий слід, подібно до того, як архітектура модернізму створила красиві будівлі, що відображали дух свого часу.
Однак цей період тривав недовго. Вже на початку 1930-х років сталінський режим розпочав жорстокі репресії проти української інтелігенції (т.зв. “Розстріляне відродження”) та згорнув політику українізації. Почався новий етап русифікації, який тривав, з невеликими перервами, до кінця існування СРСР.
Ця політика проявлялася у:
- Звуженні сфери вжитку української мови: Її витісняли з вищої освіти, науки, армії, партійного апарату. Російська мова нав’язувалася як “мова міжнаціонального спілкування”.
- Штучному зближенні української мови з російською: Змінювалися правописні норми (скасування літери “ґ” у 1933 р.), вилучалися “націоналістичні” слова та терміни, нав’язувалися російські лексичні та граматичні конструкції.
- Дискримінації україномовного населення: Кар’єрне зростання часто залежало від знання російської мови, українські школи закривалися або перетворювалися на російськомовні.
Незважаючи на тиск, українська мова продовжувала розвиватися завдяки зусиллям письменників-шістдесятників (Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч), дисидентів, науковців, які намагалися зберегти її чистоту та самобутність. Формально українська мова мала статус державної в УРСР, але на практиці її позиції були значно слабшими за російську.
Незалежність і сучасний етап: утвердження та нові виклики
Здобуття Україною незалежності у 1991 році відкрило нову сторінку в історії української мови. Стаття 10 Конституції України проголосила її єдиною державною мовою. Це стало потужним поштовхом для її відродження та утвердження в усіх сферах суспільного життя.
За роки незалежності відбулися значні позитивні зрушення:
- Розширилася сфера функціонування української мови в освіті, ЗМІ, культурі, державному управлінні.
- З’явилося нове покоління україномовних письменників, журналістів, науковців, митців.
- Активно розвивається український сегмент Інтернету, створюється цифровий контент.
- У 2019 році був ухвалений Закон “Про забезпечення функціонування української мови як державної”, який покликаний зміцнити її позиції та захистити її права.
- Відбулося повернення до деяких норм “харківського правопису” (новий правопис 2019 року).
Водночас українська мова стикається і з новими викликами:
- Наслідки тривалої русифікації: Значна частина населення, особливо на Сході та Півдні, залишається російськомовною або білінгвальною, поширений суржик.
- Інформаційна агресія з боку Росії: Поширення російськомовної пропаганди, спроби дискредитації української мови та культури.
- Глобалізація: Вплив англійської мови, особливо в науці, технологіях, молодіжній культурі.
Повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році стало трагічною подією, але водночас потужним каталізатором для утвердження української мови як символу національної ідентичності, стійкості та боротьби за свободу. Багато російськомовних українців свідомо переходять на українську, демонструючи свою громадянську позицію та розрив із “русскім міром”.
Цікаві факти про українську мову
Українська мова – це не лише історія, а й безліч дивовижних особливостей та фактів:
- Мелодійність: Українську мову визнавали однією з наймилозвучніших у світі. На мовному конкурсі в Парижі у 1934 році її поставили на третє місце після французької та перської за такими критеріями, як фонетика, лексика, фразеологія та структура речень.
- Лексичне багатство: Сучасна українська мова, за даними НАН України, містить близько 256 тисяч слів.
- Найближча родичка: За лексичним складом найближчою до української є білоруська мова (84% спільної лексики), далі йдуть польська (70%) та словацька (68%). З російською мовою спільними є 62% слів.
- Синоніми: Українська мова надзвичайно багата на синоніми. Наприклад, до слова “бити” існує понад 45 синонімів!
- Найдовше слово: Одним із найдовших слів в українській мові вважається назва одного з пестицидів “дихлордифенілтрихлорметилметан” (30 літер).
- Літера “П”: Найбільша кількість слів в українській мові починається саме на літеру “П”.
- Кличний відмінок: На відміну від російської, де кличний відмінок майже зник, в українській він є активним і обов’язковим при звертанні: *мамо, брате, пане, друже, Україно!*
- Зменшувально-пестливі форми: Українська мова має величезну кількість зменшувально-пестливих форм, що свідчить про її емоційність та ніжність (*сонечко, котик, дівчинка, рученька, водичка*).
- Фразеологізми: Мова рясніє колоритними фразеологізмами, які часто важко перекласти дослівно: *пекти раків, накивати п’ятами, бити байдики, водити за носа, зарубати на носі.*
Замість висновку: Мова – це зброя і скарб
Історія української мови – це епопея боротьби за право на існування, свідчення неймовірної життєздатності та незламності духу українського народу. Від давньоруських діалектів через заборони та утиски, завдяки титанічній праці Котляревського, Шевченка та багатьох інших подвижників, вона виросла у багату, розвинену, милозвучну мову, здатну обслуговувати всі сфери життя.
Сьогодні, в умовах війни за незалежність та саме існування України, мова набуває особливого значення. Це не лише засіб комунікації, а й маркер ідентичності, інструмент єднання нації, культурний код та духовна зброя проти агресора. Вивчати, плекати та поширювати українську мову – це обов’язок кожного свідомого громадянина, це внесок у збереження нашої історії та розбудову майбутнього. Бо мова – це наш дім, наша фортеця і наш безцінний скарб.